То було дуже-дуже давно. Жив в однім краю, служив Господу Богу і людям єпископ Миколай. Усі знали, який він добрий та щедрий. Ще змалечку він ніколи не проходив повз людське горе. Був дуже тихим і незлостивим. Шанував своїх батьків. Молився, щоб у світі було більше справедливості, миру, добра й милосердя.

Коли не стало батьків. Миколай роздав своє майно людям, а сам став священником. Він зробив багато добра за своє життя. А як не хотів наживати слави на чужому горі, то робив усе таємно. Жила одна бідна удова з маленькими дітьми. Скрутно їм було, голодно і холодно. Щовечора плакала жінка, але не знала, чим порятуватися. А одного ранку застилала ліжко, аж дивиться: під подушкою лежить вузлик, набитий грішми. Як вона здивувалася! А як зраділи діти! Адже тепер мама не буде плакати, а на свята й вони отримують подарунки й солодощі. Помолилася жінка Богу, подякувала щиро за добро. Тільки пізніше здогадалася, що то вся турбота Святого Миколая. Давно-давно, ще за княжих часів, відбулася ця історія. Пізно ввечері човном по Дніпру поверталася молода родина з гостин. Тато веслував, а мати з немовлям на руках задрімала. Аж тут дитина випала з материних обіймів! Як плакала молода жінка, як страждала! Дніпро, здається, навіки поглинув маля. Мати, мов чайка-небога, квилила на човні: «Святий Миколо, врятуй моє дитя!»Тільки диво могло врятувати дитину. Горю батьків не було меж. Аж уранці в соборі СвятоїСофії знайшли немовля. Воно живе і чомусь тихенько посміхалосься. Ніхто не знав, як воно опинилося у храмі. Батьки ж були надмірно щасливі! Художник із Києво-Печерської Лаври навіть намалював ікону за цією історією. А в Києві та по всій Україні будували церкви в ім’я Святого Миколая